сайт_газета_лютий.pdf

Transcript

1. ВИДАЄТЬСЯ ЗА БЛАГОСЛОВЕННЯМ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО АНТОНІЯ Офіційне видання Хмельницької Єпархії Української Православної церкви № 3 (205) 2019 р. В номері: † Час нашого сповід­ ництва (митропо­ лит Хмельницький і Старо­костян­ тинівський Антоній) - 2 стор. † Правові інструмен­ ти захисту від рей­ дерства - 3 стор. † Історичні парале­ лі: боротьба проти «обновленського» розколу (протоієрей Сергій Причишин, кандидат богосло­ вія) - 6 стор. † Християнство - це несення хреста (ар­ хиєпископ Аверкій Таушев) - 5 стор. ПІД ОМОФОРОМ ЦЕРКВИ Радуйся, благодатная Богородице Дево, из Тебе бо возсия Солнце правды, Христос Бог наш, просвещая сущия во тьме: веселися и ты, старче праведный, приемый во объя­ тия Свободителя душ наших, дарующего нам воскресение. (читайте на стор.7 КАМО ГРЯДЕШИ? Розмірковуючи про сутність Церкви Христової, необхідно завжди пам’ятати, що вичерпного і задовільного визначення Церкви не може бути дано в принципі. Людський розум може лише на- близитися до цієї таємниці, але ніколи не в змозі осягнути її пов- ністю. Церква не обмежується рамками створеного світу; як бо- голюдська єдність, вона є в Бозі, належить до світу Божественного. До кінця зрозуміти і визначити Церкву в її повноті значило б ос- таточно зрозуміти і визначити також і її Главу - Сина Божого. Пізнання ж Бога (завжди віднос- не) вчиняється тільки досвідно, через життя в любові, за допо- могою палаючого й люблячого серця, а не абстрактно-холодно- го розуму. Тому і Церква, хоча і може бути описуєма і визначена, все ж залишається неописаною і невизначеною. Все, що Бог дав Церкві, є провідником Його бла- годаті - Його слово в Священному Писанні, молитви, богослужіння, церковний спів, мистецтво, наста- нови святих угодників Божих ... Слова благословення, супровод- жувані зовнішніми священними дійствами, є як би духовні суди- ни, якими черпається і подається членам Церкви благодать Святого Духа. У Церкві віруюча людина, окрім того, що зустрічається, ще й поєднується зі Христом. Це найвеличніше диво здійснюєть- ся в Таїнстві Євхаристії – най- трепетнішому в своїй сакральній значущості акті долучення іс- тинного Тіла і Крові Христових, пожертвуваних Спасителем «во оставление грехов и в жизнь веч- ную», що власне, і є спасінням кожної людини й усього людства. Христос заповідав завжди тво- рити Євхаристію на згадку про Нього. Тож хто нехтує євхарис- тичною чашею, сам себе відлучає від Христа, а значить від Церкви і спасіння. «Церква, як містичне Тіло Христове, є тією стихією, в якій силою благодаті Божої від- бувається відродження, онов- лення і воскресіння людини, да- рується безсмертя, безкінечне життя у Бозі. Ставлення лю- дини до Церкви визначає її став- лення до Бога і її вічну долю» (Блаженнійший митрополит Володимир). Церква є живий ор- ганізм і кожен член Церкви, як клітина в організмі, може жити тільки за законами цього орга- нізму, тобто за законами любові. З Церквою пов’язане і соці- альне диво, явлене Господом. Це – хрещення Русі та об’єднання розрізнених єдинокровних схід- но-слов’янських племен у мо- гутню державу, якій Богом дано послушаніє берегти Православну віру, істинне християнство неуш- кодженими світськими мудруван- нями, єресями й іншими дияволь- ськими навіюваннями. Тому так люто ненавидить нашу Вітчизну князь світу цього. Понад тисячу років сили зла намагаються розі- рвати на шматки, знищити Святу Русь, використовуючи різноманіт- ну зброю: спокусу «золотого тіль- ця», економічну руїну, «гарячі» та «холодні» війни. Аналізуючи історію Київ– ської Русі, ми бачимо, що Православна Церква мала велике значення в житті людей і країни, зокрема. Колись Русь називала- ся Святою Руссю, і це не означа- ло, що на Русі жили одні тільки святі люди. Ні, це означало, що людина міряла себе, своє життя, свої падіння і досягнення духом Євангелія, пам’ятаючи слова Христа: «де скарб ваш, там буде й серце ваше». Так ось, століття- ми скарб наших предків був не в матеріальних досягненнях, не в зовнішній силі, а в духовній красі і витонченій святості. І доказом цього є шедеври древньої архітек- тури, музики, іконопису, які досі вражають однаково віруючих і не- віруючих глибиною і світлом сво- го світовідчуття. Досить глянути на ікону Трійці Андрія Рубльова, щоб стало ясно, як розуміла і від- чувала світ, життя і себе в цьому світі людина, що створювала ці образи, або ж молилася в згоді з ними. (Закінчення на стор.7) (Закінчення на стор.7) Хто читав цю книгу пам’ятає, що дія роману розвивається упродовж останніх чотирьох років правління римського імпе- ратора Нерона і висвітлює одну з найдраматичніших сторінок зародження християнства в римській імперії. Пізніший апо- крифічний переказ пов’язує з перебуванням апостола Петра в Римі наступну легенду. Рятуючись від неронових гонінь, апостол Петро вночі покидає Рим. За міськими воротами він зустрічає Христа і питає Його: «Quo vadis, Domine?» (Камо грядеши?) Христос відповідає: «В Рим, щоб знову прийня- ти розп’яття». Після цього Христос підноситься на небо, а апостол Петро, бачачи в словах Христа пророцтво своєї мученицької смерті, повертається в Рим, де його розпинають униз головою. Усі апостоли, за винятком апостола Іоанна Богослова, прийняли мученицьку смерть. Свідки Євагельської істини власним життям підтвердили непохитність і стійкість в пра- вославній вірі. Твердо триматися віри Православної заклика- ли усі святі отці Церкви Христової. І наш з вами священний обов’язок сумлінно берегти скарб наших предків, щоб в чистоті і без докору совісті ми змогли передати цей скарб прийдешнім поколінням. Але збереження істини Христової, як попереджав Сам Спаситель, буде пов’язано з великими труда- ми, бо багато лжепророків прийдуть в останні дні і прельстять багатьох, але цим лжепророкам неможна вірити. На шляху наближення людини до Бога щохвилини ви- никають ситуації, які випробовують моральну цілісність особистості. Питання про те, як необхідно вчинити, іноді вирішуються дуже нелегко, через сумніви і страждання. І у щоденному вирі подій нам не вистачає Істини! У кожного свої уявлення про це і своя правда, але пошук Істини – це та мета, яка спонукає людину постійно шукати відповіді на нові виклики часу. Минуле ХХ століття було напруженим викли- ком Церкві з боку атеїс- тичних режимів. Церква встояла. В нинішній атаці поєдналися світські і кле- рикальні сили. Серед ос- танніх опинилися навіть вихідці з православної спільноти, буквально за текстом апостола Іоанна: «Они вышли от нас. но небыли нашими: ибо если бы они были наши, то остались бы с нами» (1Ін.2,19). ХХІ століття поновлює перед нами безкомпромісний вибір - з ким бути? Назва роману «Камо грядеши?» відомого письменника Генріка Сенкевича використана для загаловку цієї статті невипадково.
2. 2 № 3 (205) 2019 р. ДУХОВНЕ ВИПРОБУВАННЯ Події кінця минулого року і початку нинішнього, викликані дивними з точки зору церковного права і християнської етики захода- ми Костянтинопільського патриар- ха Варфоломія, зпричинили певне напруження в православному се- редовищі України та за її межами. Блаженнійший Савва, митрополит Варшавський і всієї Польщі навіть назвав катастрофою те, що дозво- лили собі наробити насельники стамбульского кварталу Фанар на канонічній території Української Православної Церкви. Внаслідок створення нової цер- ковної організації розпочалися за- хоплення храмів УПЦ. З боку керів- ників релігійного новоутворення, а також деяких світських діячів луна- ють неприпустимі в цивілізованому суспільстві, доволі агресивні закли- ки щодо найславетніших, найдо- рожчих огнищ нашої віри - Києво- Печерської та Почаївської Лавр. І патриарх Варфоломій, мешканець турецького міста Стамбул, грома- дянин Турції, теж чомусь зазіхає на українські святині, намагаючись отримати низку монастирів у влас- ність своєї кафедри. Громадяни України, вірні Української Православної Церкви, збентежені: хіба вчинки стамбульс- кого духовенства і тих в Україні, хто прикривається авторитетом однієї з найстаріших у світі автокефаль- них Церков і так званим томосом, натхнені християнською любов’ю? Хіба так личить поводитись учням і послідовникам Христа? На ус- тах - солодкі фрази про толерант- ність, ненасильство, свободу сові- сті. Мовляв, нехай кожний вірянин сам вільно вибирає собі церковну юрисдикцію. А на ділі - маніпуляції із законодавством, брутальна лай- ка у засобах масової інформації, на приходах подекуди звичайнісіньке хуліганство. Проте бентежитись не варто, тим паче впадати у відчай.Краще поглянемо на цих достойників крізь призму Євангелія. Наш Вчитель і Господь Іісус Христос дав мірило, яке визначає істинну приналеж- ність людини до християнської спільноти.Ось воно: «По тому узнают все, что вы Мои учени- ки, если будете иметь любовь между собою» (Ін.13,35). А таких, хто вчиняє розколи, сіє ненавість, святий апостол Павло характери- зує як антиподів християнства: “... такие люди служат не Господу, а своему чреву, и ласкательством и красноречием обольщают сердца простодушных” (Рим. 16,18). Те, що нині відбувається на нашій ба- гатостраждальній українській зем- лі, не містить нічого несподіваного, незбагненного, екстраординарного. Святий апостол Іуда (не Іскаріот) давно нас попередив: “В последнее время появятся ругатели, посту- пающие по своим нечестивым похотям.Это люди, отделяющие себя от единства веры” (Іуд.1,18). На протязі двохтисячолітнього історичного шляху Православної Церкви ці “ругатели” нападали на християн, гнали, мучили, вбивали. В Євангелії Син Божий пояснив природу антихристової невгамовної агресивності, лютої непримиренно- сті: “Если мир вас ненавидит, знай- те, что Меня прежде вас возне- навидел... Если Меня гнали,будут гнать и вас... Но все то сделают вам за Имя Мое, потому что не знают Пославшего Меня”. (Ін. 15, 18-21). З вищенаведеного вислов- лювання Сина Божого випливає, що утискувачі, недоброзичливці Української Православної Церкви далекі від Бога. Тому й діють, уподібнюючись супротивникові Божому, котрий відпав від Нього ще тоді, коли не існувало людства. Але в усі часи, починаючи з апостолів, справжні християни за- лишалися вірними своєму Господу і Вчителю аж до смерті. Сили в бо- ротьбі їм надавала євангельська обітниця: “ ...будете ненавидимы всеми за Имя Мое, но и волос с головы вашей не пропадет - терпе- нием вашим спасайте души ваши (Лк.21, 17-19),”...претерпевший же до конца спасется” (Мк.13, 13). Терпіння, про яке йдеться в цих цитатах Євангелія від Луки і Марка, не слід розуміти, як пасивність, рабську покірність. Спаситель має на увазі терпіння в стійкості, муж- ньому сповідуванні православної віри, відданності Матері-Церкві. Підтвердження саме такому розу- мінню Христових слів знаходимо в іншому Євангельскому тексті - від Іоанна: «В мире будете иметь скор- бь; но МУЖАЙТЕСЬ: Я победил мир» (Ін. 16,33). Тож Блага звістка формулює переможний світогляд. Керуючись цим новозаповітним світоглядом, вірний християнин здобуває пере- могу над цим світом, де панують “ похоть плоти, похоть очей” (1 Ін. 1, 16). Євангельска перемога є синоні- мом спасіння. Таким чином, наша конфесійна непохитність, оте саме терпіння, обумовлюється прагнен- ням вічності в єдності зі Христом. Її ми не мислимо поза своєю Церквою -УПЦ! На нашому боці не лише цер- ковна правда, а й правда законо- давчого поля нашої держави. Факти втручання органів влади і місцевого самоврядування в діяльність релі- гійних громад отримали принципо- ву оцінку з боку Національної полі- ції. У відповідному роз’ясненні чітко вказано, що таке втручання пору- шує статті 11, 35, 37, 140 Конституції України. Посадові особи, винні в порушенні чинного законодавства в релігійній сфері, можуть бути при- тягнутими до кримінальної відпові- дальності згідно статей 161, 178, 179, 180 Кримінального кодексу України. Рішення про зміну юрисдикції пара- фії приймається двома третинами голосів на зборах суто релігійної громади. Територіальні громади ух- валювати такі рішення не уповнова- жені. Тож прихожани мусять кори- стуватися наявними юридичними інструментами для захисту своїх храмів від зазіхань можновладців і зухвалих “активістів”, котрі навряд чи вміють перехреститися. Ще не відійшли в далеку ми- нувшину випробування XX століт- тя. Церква вистояла. Православний народ підняв з руїн чимало занедба- них храмів, збудував багато нових. Але Церква не лише “в бревнах, но и в ребрах”, в душі кожного вірянина. НАСТАВ ЧАС НАШОГО СПОВІДНИЦЬКОГО ПОДВИГУ Україна сьогодні переживає складні часи, зумовлені цер- ковним розколом, політичною та економічною кризою, а також військовим конфліктом на Донбасі. У вирі останніх подій, на жаль, ми забули,що добробут, мир, здоров’я, єдність та усе, необхідне для життя і спасіння, досягається не лише дипломатичними, розумо- вими, фізичними та іншими зусиллями, але й допомогою Божою і завдяки молитві до Бога. На жаль, але ми знову стаємо свідками загострення протистояння та напруги у суспільстві і нас не може не непокоїти те, що люди знову мають тенденцію до роз- ділення на “своїх” і “чужих”. Отже, сьогодні, можливо як ніколи раніше, ми маємо гостру потребу згуртуватися у молитві навколо нашої Матері - Української Православної Церкви і підтримати один одного братерською любов’ю. Українська Православна Церква, як і завжди, перебуває у тісному єднанні зі своїм народом, не ділячи духовних дітей за походженням, соціальним станом, національні- стю або політичними вподобаннями, які у свою чергу, не повинні ділити батьків з дітьми, подружні пари, друзів тощо. (Закінчення на стор.4)
3. № 3 (205) 2019 р. 3 ПРАВОЗАХИСТ 1. Профілактика захо- плення при появі перших загроз: стратегія захисту – антипропаганда Захоплення храму, за дуже рід- ким виключенням, не відбувається спонтанно, але завжди базується на створенні ситуації, в ході якої передбачається проведення опиту- вань, «голосувань на референду- мах», сходів села та інших масових заходів, направлених на оформлен- ня волевиявлення жителів того чи іншого населеного пункту з приводу приналежності храму. Таким чином, настоятель і ак- тивні миряни практично завжди можуть визначити ситуацію, яка потенційно може перерости у фі- зичне захоплення храму через появу в населеному пункті представників радикальних і релігійних організа- цій тієї чи іншої конфесії, що займа- ються пропагандою переходу гро- мади. Поява агітаційної групи, що часто-густо складається з окремих місцевих жителів, які починають хо- дити по домах і пропонувати людям висловитись, або підписатися, або проголосувати на «референдумі», або зібрати схід села щодо переходу громади в іншу юрисдикцію, свід- чить про потенційну можливість захоплення. Кращим варіантом захисту в такій ситуації є антиагітація, тоб- то проведення з боку настоятеля парафії, членів релігійної громади активних роз’яснювальних заходів, що спростовують міфи, брехливі та маніпуляційні лозунги пропаганди- стів рейдерського захоплення. На практиці, у випадку, якщо настоя- тель парафії разом з вірянами або з іншими священнослужителями об- ходить мешканців села і проводить з ними бесіди, – рейдери не чинять у подальшому ніяких агресивних дій і вважають за краще піти з даного населеного пункту. 2.Перші спроби силових захоплень: стратегія захисту- фізичний легітимний захист храму силами громади У випадку, коли перший етап виявився непоміченим або з інших причин не вдалося профілактувати захоплення - поблизу храму почи- нають з’являтися групи людей, що складаються з жителів, які підда- лися маніпуляційній пропаганді представників радикальних і релі- гійних організацій, зацікавлених у захопленні. На даному етапі рейде- ри зазвичай маскують свої права на храм якими-небудь документами, зміст яких часто-густо є вочевидь одіозним і таким, що не відповідає чинному законодавству. На дано- му етапі громаді слід пам’ятати, що будь-які недоліки або недосконало- сті з оформлення майна парафії, як- то: відсутність документів на землю або храм, недоліки реєстраційних документів і т.п. – не є приводом для виселення громади з храму. Єдиною підставою для виселення громади з храму і його передавання іншій громаді є рішення суду. До поста- новлення рішення суду про виселен- ня – громада на чолі з настоятелем має право знаходитись у храмі не- залежно від бажання або поведінки загарбників. У тому числі, у відпо- відності з чинним законодавством України, фізичні особи - члени гро- мади мають право на самооборону. Норма права: Ст.19 Цивільний кодекс України 1. Особа має право на само- захист свого цивільного права та права іншої особи від пору- шень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не за- боронені законом та не суперечать моральним засадам суспільства . Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть оби- ратися самою особою чи встанов- люватися договором або актами цивільного законодавства. 3. Звернення до право- охоронних органів За кожним фактом нападу на храм настоятель і миряни повинні подавати письмові заяви до пра- воохоронних органів з обов’язко- вим формулюванням у ньому про вимогу порушити кримінальне провадження. Тобто, заява до пра- воохоронних органів не повинна обмежуватись простим дзвінком на лінію 102, що необхідно, однак часто-густо недостатньо для спону- кання органів влади до реагування. Незалежно від звінка на лінію 102 настоятель або миряни повинні на- писати письмову заяву в поліцію з проханням відкрити кримінальне провадження за фактом спроб за- хоплення храму або спроб зриву богослужіння. Слід пам’ятати, що зрив бого- служіння є окремим кримінальним діянням, що карається, передба- ченим статею 180 КК України, і відповідальність за його вчинення має наступати незалежно від за- хоплення храму. Навіть у випадку, якщо громада проводить богослу- жіння на вулиці, перед храмом і хто-небудь намагається перешко- дити цьому, - ці дії є такими, що кримінально караються, і за даним фактом члени громади також по- винні подавати письмові заяви до правоохоронної системи. Враховуючи те, що на даному етапі потрібна кваліфікована допо- мога спеціаліста, для ефективнішого виконання цих дій слід звернутися до юриста. 4. Юридичний захист В обов’язковому порядку, коли виникає реальна загроза захоплення храму, необхідно звернутися за пра- вовою допомогою до спеціалістів – адвоката або юриста, які володі- ють тематикою захисту релігійних організацій. Не варто чинити са- мостійний захист без правової під- тримки з огляду на складність даної категорії справ, оскільки вони не є типовими і мають свої індивідуальні особливості. 5. Переговорні та узгод- жувальні процедури У випадку затяжного конфлікту або підготовки захоплення храму з використанням схем переведення громади по підробних документах часто-густо проводяться різнома- нітні переговори за участю органів державної влади. У таких перегово- рах необхідно брати участь тільки за наявності в складі переговорної групи професійних спеціалістів – юристів, представників єпархії, авторитетних священиків, котрі зможуть обґрунтовано захистити інтереси громади. В ряді випадків на засідання доцільно запрошувати представників ОБСЄ , незалежних правозахисників або журналістів. Також бажано здійснювати ауді- озапис переговорів зі складанням підсумкового протоколу перегово- рів. Такі протоколи можуть бути складені у випадку незгоди пред- ставників іншої сторони або органів державної влади на аудіофіксацію або документальне оформлення пе- реговорів, оскільки кожна сторона вправі оформляти свої переговор- ні процеси за власним розсудом . Разом з тим такий протокол може стати доказом неправомірного тис- ку на громаду з боку чиновників або інших осіб. За матеріалами НПО «Громадський правозахист» при Економічній та Соціальній Раді ООН ПРАВОВІ РЕКОМЕНДАЦІЇ членам релігійних громад по захисту прав та інтересів під час конфліктних ситуацій Поліція Вінницької області нагадала органам місцевого самовряду- вання, що вирішення питань організації діяльності релігійних громад не входить до їх повноважень. У зв’язку з багаточисленими скаргами про порушення права на свободу віросповідання, що надійшли до місцевих правоохоронних органів, Вінницька обласна поліція офіційно звернулась до чиновників з роз’ясненням про неприпустимість їхнього втручання в діяльність релігійних громад: «Повноваження сільских, селещних, міських рад визначені в роз- ділі 11 Конституції і в розділі 2 Закону, до них не відноситься вирі- шення питань з організації діяльності релігійних громад,- йдеться у зверненні, опублікованому на сайті Національної поліції. 17.01.2019 Верховною Радою України прийнято Закон №4128-д, яким встанов- лено, що рішення про зміну підпорядкування і внесення змін або до- повнень до статуту приймається не менше, ніж двома третинами від числа членів релігійної громади у відповідності з її статутом (положенням). Тому всі рішення, які приймаються на зборах територіальної громади щодо релігії, є незаконними і не можуть бути виконаними». В поліції підкреслили, що втручання територіальної громади в діяльність релігійних організацій є порушенням статей 11, 35, 37, 140 Конституції України, у зв’язку з чим окремі посадові особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, згідно статей 161, 178, 179, 180, 341 Кримінального кодексу України. Таким чином, усі питання, що виникають стосовно релігії, в тому числі і питання зі зміни конфесій, відносяться виключно до компетенції релігійних громад, учасниками яких є віруючі, у відповідності з церков- ним уставом релігійної організації. По всіх скаргах громадян поліцією проводяться перевірки. Поліція попереджає громадян і органи місцевого самоврядування про недопущення порушення законів і Конституції України - попередили у правоохоронних органах. За матеріалами Спілки журналістів України. ПОЛІЦІЯ ПОПЕРЕДЖАЄ Р Е Й Д Е Р І В !
4. 4 № 3 (205) 2019 р. ВІРОВЧЕННЯ духовну дисципліну. На допомогу нам поспішає Великій піст - пе- ріод сугубої аскетичної мобілізації. Пам’ятаймо, що бісівській рід вига- няється молитвою і постом. Господь одразу після хрещення пішов у пустелю поститися сорок діб - не вкушати ані їжі, ані води. Навіщо? Напевно, показати нам живий Зараз час активного, концепту- ального свідчення свого символу віри перед співвітчизниками, які блукають манівцями по життю, носимі вітром, наче перекотиполе. На необхідності для кожного при- хожанина фактично малого апо- стольства наполягає предстоятель УПЦ Блаженнійший митрополит Київський та всієї України Онуфрій: “Те, що нам нав’язують, це не те, що нам потрібно для спасіння. Ми зобов язані берегти віру, отриману нами від Бога, від нашіх предків, і ніде нічого іншого не шукати”. Сьогодні Господь пильно ди- виться на нас: справжні ми учні Його, чи захожани в теплих, затиш- них храмах? Живемо, дотримую- чись заповідей Божих, чи по фари- сейському підміняємо їх людськими вигадками? Можливо, в незбагнено- му Промислі Всевишнього готуєть- ся якийсь доленосний історичний поворот. Тому й виникла потреба випробувати тих, хто, принайм- ні, перетинає церковну огорожу. Виклик, кинутий нам іззовні і зсере- дини, спонукає кожного православ- ного українця посилити особисту приклад загартування. Зверніть ува- гу: Божественний Учитель навчає не однією проповіддю, а насамперед особистою поведінкою, своїм жит- тям. Продовжуючи урок Небесного Наставника, апостол Іаков пише, що віра сама по собі, без добрих справ не спасає, бездіяльна віра є мер- твою і не сприяє досягненню нашої головної мети - вічного блаженства. Поводячись за апостольским зраз- ком,ми і братам нашим, які загуби- лися, наче тая Євангельська вівця через те, що послухалися лжепас- тирів, допоможемо повернутись до кошари Пастиря доброго. Оцінюючі нашу дисципліно- ваність, згуртованість, відданість Православній Церкві, Господь дасть нам благодатну енергію на по- долання нинішнього наступу зла. Впевненість, що ми не покинуті на поталу вовкам у овечих шкурах, і відвертим розбійникам, почерпай- мо з 1 Послання апостола Павла до Коринфян: “Итак, братия мои возлюбленные,будьте тверды, не- поколебимы, всегда преуспевайте в деле Господнем, зная, что труд ваш не тщетен пред Господом”. (1 Кор. 15, 18). АНТОНІЙ, митрополит Хмельницький Старокостянтинівський (Закінчення. Початок на стор. 2) Еклезіологічна визначеність є найважливішою складовою пра- вославного світогляду.Чому? Тому що християнин прагне завершити свої земні блукання в Небесній обителі. Так жити заповідав людям Господь Іісус Христос, Божественний Месія: “Ищите прежде Царствия Божия и прав- ды Его” (Євангеліе від Матфія, глава 6,вірш 33). Христос зійшов на землю як Спаситель, себто Цілитель, Лікар, Котрий зцілив людство від гріха, зліквідував- ши тим самим причину смерті. Отже, в спасінні, в перемозі над смертю полягає весь смисл існу- вання людини в земному вимірі. «Благословен Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа, по вели- кой Своей милости возродивший нас воскресением Иисуса Христа из мертвых к упованию живо- му, к наследству нетленному, чистому, неувядаемому, храня- щемуся на небесах для вас, силою Божиею через веру соблюдаемых ко спасению», - пише в першо- му соборному Посланні апостол Петро (глава 1, вірші 3-5). В про- тилежному випадку, якщо люди- на помирає назавжди, зникає в небутті, життя стає безглуздим, обнулюється. Очевидно, що спасіння не- можливе без Спасителя. Історії, принаймні, подібні випадки не- відомі. Жодний ротшильдорок- феллер не спромігся самотужки досягти безсмертя. Бог-Отець і послав Свого Сина здійснити на землі справу спасительного до- мобудівництва. Простіше кажучи, побудувати Божественну лєчеб- ницю, адже поставив перед люд- ством величне завдання: “Будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный” (Євангеліє від Матфія,глава 5, вірш 48). І Христос заснував Церкву, ставши ЇЇ Главою. “Он есть глава тела Церкви” (Послання апостола Павла до Єфесян, глава 1, вірш 18). Будівничими Господь обрав апостолів. Він зміцнив насам- перед інтелектуальні і моральні сили учорашніх неписьменних рибалок енергією Духа Святаго, Якого послав їм від Отця під ви- глядом вогняних язиків і благо- словив на проповідь Благої звіст- ки: “И сказал им: идите по всему миру и проповедуйте Евангелие всей твари. Кто будет веровать и креститься, спасен будет; а кто не бедет веровать, осуж- ден будет” (Євангеліє від Марка, глава 16, вірш 15,16). Апостоли ходили по різних країнах, пропо- відували християнство, передава- ли отриману ними з Неба духовну енергію, сакральний вогонь своїм послідовникам, висвячуючи їх на єпископів, священиків, дияконів. З тих бібілійних часів і донині не переривається ця апостоль- ська спадковість. Христові риба- рі поклали свої життя на вівтар церковного будівництва. Кості мучеників лягли у фундамент, мученицькою кров’ю зцементо- вано стіни Церкви. Які ще церкви, окрім Христової Православної, складовою чтастиною якої є Українська Православна Церква, змуровано пастирськими трудами безпосередніх учнів Спасителя, просвітлених і надхненних Духом Божим? Звертаючись до Бога-Отця в гефсиманській молитві напередо- дні спокутувальних страждань, Христос благає зберегти апостолів і всіх християн в єдності, а не в церковному розмаїтті: “да будут все ЕДИНО, как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в Нас ЕДИНО” (Євангеліє від Іоанна, глава 17, вірш 21). Апостол Павло порівнює Церкву - спільноту пастирів і пастви - з тілом Христовим (Послання до Римлян, глава 12, вірш 5). Обміркуймо, одне тіло має одну голову, у Церкви це Христос; а в однієї голови хіба може бути багато тіл? То вже виглядатиме якоюсь потворою. Щодо розма- їття церковних шляхів, Христос теж заперечує цю думку, ствер- джуючи цілком однозначно: “Я есть Путь, Истина и Жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня” (Євангеліє від Іоанна, глава 14, вірш 6). Невипадково Святі Отці на 1-му Вселенському Соборі, визначаючи кредо Православ’я, сформулювали Символ віри, в 9-му пункті якого постановле- но: “Верую во ЕДИНУ, Святую, Соборную и Апостольскую Церковь”. Отже, і церковний Статут, обов’язковий для кожного християнина, ясно засвідчує, що Церква у Бога одна. Такою є тися- чолітня святоотцівська традиція. І джерело її не в пустелі, про яку йшлося на початку цих нотатків, а в Новому Заповіті. Бесідуючи з са- марянкою, Спаситель називає це джерело живою водою, що тече у вічне життя (Євангеліє від Іоанна, 4, вірші 10-14). Олександр Матросов, випускник Почаївської духовної семінарії ТЕМА Одна з причин випробування, що ви- пало сьогодні на долю Української Православної Церкви, полягає ось у чому: протягом періоду відносного спокою, від- сутності прямих, відкри- тих гонінь в нас затьма- рилося духовне око, про яке мовиться в Євангелії, око, що просвітлює все тіло, соборну церковну особистість. Наша вада – еклезіологічна. Кажучи простою мовою, розу- міння сутності Церкви Христової, Її покликання в людській спільноті, в навколишньому світі ві- дійшло на задній план на- шої свідомості, втратило актуальність. Натомість на поверхню спливли меркантильні житейські потреби, політичні та ідеологічні засліплення, манилівські прожекти. Серед православ- них мирян поширилася думка, мовляв, Бог один, а шляхів до Нього існує безліч. І кожний кухонний філософ може вибрати свій. Звідси філософи багатодоріжжя роблять висновок, буцімто і церков існує багато. Виходить, і там Христос, і сям? Такий шатунний світогляд призводить до розмивання віри. Кінець кінцем, під сумнівом опиняється найголовніше наше уповання, здійснен- ня якого ми прагнемо в Церкві, - спасіння. БОГ - ОДИН. І ЦЕРКВА У БОГА - ОДНА Доволі часто доводиться чути балачку, мовляв, немає різниці, де молитися Богові, Бог хоча і один, але церков у Нього, як доріг, безліч. Звідки в людські голови залетіла така креативна думка, навряд чи хто з полі- церковників, багатодорожників ясно відповість. Втім, мабуть, джерело вищезгаданого креативу знаходиться у відомій пустелі, де колишній ангел, що відпав від Бога, спокушував Сина Людського перекрученнями Святого Письма та власними вигадками. Н А С Т А В Ч А С Н А Ш О Г О С П О В І Д Н И Ц Ь К О Г О П О Д В И Г У
5. № 3 (205) 2019 р. 5 ВІРОВЧЕННЯ З книги Діянь апо- стольських ми дізнаємося, що цей хрест страждань за Христа, з повним самозре- ченням, почали нести св. Апостоли невдовзі вже піс- ля того, як на них зійшов Святий Дух. Коли вони, за свою мужню проповідь про Христа, були ув’язнені, за розпорядженням синедрі- ону, а потім побиті, вони раділи, «що за ім’я Господа Ісуса удостоїлися прийняти безчестя» (Діяння, глава 5, вірш 41). А скільки перетер- пів страждань за свою про- повідь св. Апостол Петро, а за ним, по оповіданню тієї ж книги Діянь, св. Ап. Павло, котрий сам говорить про себе, що він був у трудах, у ранах над міру, ще біль- ше у в’язницях, часто при смерті. «Від іудеїв п’ять раз було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били дрючками, одного разу камінням побивали, тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині морський; багато разів був в подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках у місті,у небезпеках в пусте- лі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебраті- ями, у праці та виснажен- ні, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в по- сті, у холоді та в наготі» (2 Послання до Коринфян, глава 11, вірші 23-27). Зрештою, обидва ці великі первоверховни Апостоли закінчили своє земне жит- тя мучеництвом за Христа. Мученицьким подвигом за- вершили своє життя і майже всі інші апостоли. Послання Апостольські і, серед них, особливо 14 по- слань св. Апостола Павла, які, за важливістю свого змісту, справедливо імену- ються «другим Євангелієм», також характеризують хрис- тиянське життя, як подвиг хрестоношення, і навчають нас того ж, чого навчали новонавернених християн під час своєї першої благо- вісницької подорожі Малою Азією св. Апостоли Павло і Варнава, а саме, що «ба- гатьма скорботами нам треба ввійти в Царство Боже» (Діяння, Глава 14, вірш 22). Дуже суворо за- суджує св. Ап. Яків, Брат Господній, тих християн, які хочуть розкошувати і насолоджуватись, і навпаки ХРИСТИЯНСТВО – ЦЕ НЕСЕННЯ ХРЕСТА - ублажає тих християн, які з терпінням і смирен- ням переносять скорботи. Прикладом злостраждань він пропонує взяти про- років, «вони промовляли Іменем Господнім», і правед- ного Іова (Послання апосто- ла Якова,глава 5, вірші 1-11). Дружбу зі світом, тобто ба- жання, уникаючи скорботи, жити в пристрасних задово- леннях і насолодах, він на- зиває «ворожнечею проти Бога» (Послання апостола Якова, глава 4, вірш 4). Св. Ап. Петро ублажає христи- ян, котрі, роблячи добро, і страждаючи, терплять. Він каже, що це «угодно Богові» (1 Послання апосто- ла Петра, глава 2, вірш 20) і навіть прямо стверджує, що Христос, Який постраждав за нас, нам залишив «Образ, щоб ступати стопами Його» (1Петр. 2, 21). «Якщо і страждаєте за правду , то ви блаженні», каже він далі бо це страждання зближує нас з Христом, по- страждалим за гріхи наші (3, 17-18), а також прино- сить нам велику духовну користь:адже постраждалий плоттю позбавляється гріха (1 Послання апостола Петра, глава 4, вірш 1). Тут ми бачимо вже пря- мий заклик уподоблятися нашому Спасителю в хрес- тоносінні і саморозп’ятті, оскільки це звільняє нас від влади гріха,що тяжіє над нами, і допомагає нам жити по волі Божій. Всі авторитетні тлумачі но- возаповітних священних книг вбачають у цих словах св. Ап. Петра основу для християнського аскетізму. Багаторазово в цілому ряді своїх послань говорить про це хрестоношення, необ- хідне для досягнення хри- стиянської досконалості, св. Апостол Павло: «иже Христови суть, плоть распяша со страстьми и похотьми» (Послання апостола Павла галатам, глава 5, вірш 24). Отже, ті, які відкидають шлях хрес- тоношення, не вважають за потрібне розпинати плоть свою з пристрастями і по- хотями і вважають аскетизм несуттєвим в християнстві, ті і не Христові, ті не хри- стияни, хоча б і називали себе такими. І це цілком зрозуміло і абсолютно ло- гічно, бо за словами того ж св. Ап. Павла: «плоть ба- жає того,що протилежно духові, а дух протилежно- го плоті, вони одне одному спираються, так що ви не те робите, чого хотіли б» (Послання апостола Павла до Галатів, глава 5, вірш 21). Можна було б навести ще безліч місць із Слова Божого, які найпереконли- віше свідчать, що христи- янство є хрестоношення, подвиг саморозп’яття, що складається у беззупинній «невидимій брані» -бороть- бі, що ніколи не припиня- ється в душі християни- на, боротьбі з гріховними пристрастями і похотями до повного їх викорінення і насадження протилежних цим пристрастям і похотям християнських чеснот, які перераховує св. Ап. Павло у посланні до Галатів нази- ваючи їх «плодами духу». Це - любов, радість, мир, довготерпіння, благость, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал.5, 22-23). Думаємо, однак, що і наведе- них місць цілком достатньо, щоб спростувати хибні дум- ки тих, котрі інакше хочуть розуміти християнство. Якщо ми звернемо- ся тепер до Священного Передання нашої Церкви, до постанов Вселенських і Помісних Соборів і Святих Отців, до богослужбових книг, до святоотцівських творінь і до житій св. му- чеників, преподобних, свя- тителів і інших угодників Божих, то і тут ми знайде- мо, буквально на кожному кроці рішуче підтвердження істинності чудового вислову великого подвижника і на- ставника духовного життя преподобного і богоносного отця нашого Ісаака Сиріна: «Шлях Божий є щоденний хрест. Ніхто не сходить на небо, живучи прохолодно. Про шлях же прохолодний знаємо, де він закінчуєть- ся» (Творіння, стор. 158). Які суворі наші каноніч- ні правила! Якої суворості життя, справжнього подви- гу хрестоношення вимага- ють вони не тільки від єпи- скопів, кліриків і ченців, а й від мирян! А хіба могли б такі правила з’явитися на світ, якби не було в ті благо- словенні часи і відповідної суворості життя серед хри- стиян? Це тільки тепер, коли засади справжнього христи- янського життя розхитані зовсім, багато хто знаходить ці правила «застарілими» і вимагають їх зміни або на- віть повного скасування. Але «застаріли» не прави- ла, а сучасні «християни», які знову воскресили в собі у всій своїй силі «вітху людину», замість «новаго, созданного по Богу в прав- де и преподобии Истины» (Послання апостола Павла до Ефесян, глава 4, вірші 22- 24), в якого вбираються всі істинні християни, що освя- чується таїнствами Церкви. Архиєпископ АВЕРКІЙ (Таушєв) Про те, що християнство є подвигом хресто- ношення, з усією очевидністю переконує нас Сам Божественний Хрестоносець Господь наш Ісус Христос. Коли св. Апостол Петро, ще не просвіт- ленний благодаттю Святого Духа і керований чи- сто людськими почуттями, намагався відхилити Його від хресного подвигу, Господь «заборонив йому, сказавши: “Відійди від Мене, сатано, тому що ти думаєш не про те, що Боже, але про люд- ське» (Євангеліє від Марка, глава 8, вірші 31-33). Потім, підізвавши народ з учнями Своїми, Господь прорік знаменні слова, які стали основополож- нимиі для кожного, хто бажає щиро йти шляхом християнського життя: «Иже хощет по Мне идти, да отвержется себе и возмет крест свой, и по Мне грядет» (Євангеліє від Марка, глава 8, вірш 34). Якщо візьмеш хреста і підеш за Христом, то куди ти прийдеш? - Очевидно, туди, куди йшов, взявши хрест, Він Сам, отже, на Голгофу, на страждання, на розп’яття. Так і розуміли завжди ці слова все істинні християни, починаючи від найближчих учнів Господа - святих Апостолів. Архиєпископ АВЕРКІЙ (Таушев)
6. 6 № 3 (205) 2019 р. ІСТОРІЯ ПОДІЛЬСКИЙ ЄПИСКОП АМВРОСІЙ ПРОТИ «ОБНОВЛЕНСЬКОГО»ЗНИЩЕННЯ П Р А В О С Л А В І Я Вже більше ста ро- ків минуло з часу відда- ного архипастирського подвигу епископа Кам’янець- Подільского і Брацлавського Амвросія (в миру Олександра Олексійовича Полянського), коли Православна Церква на Поділлі зазнавала гонінь від богоборців у 20-30 роках ХХ ст. Зазначимо, що єпископ Амвросій намагався прове- сти у своєму служінні рішен- ня Помісного Собору 1917- 1918 рр. і Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. щодо оновлення церковного життя на засадах навернення до святоотцівських джерел та суворого дотримання і вико- нання канонів Православної Церкви, збереження її кано- нічної єдності як містичного тіла Христового у просторі й часі, вільного євхаристичного спілкування з іншими поміс- ними православними церква- ми. Але на той час богобор- че троцкістське крило влади, бажаючи руйнації церков- ного суспільства і знищення Церкви, підтримувала зовсім інші, псевдоцерковні деструк- тивні напрями, такі, як «Союз церковного оновлення» у Росії, його українські варіанти «авто- кефальної церкви», які створю- валися штучно Державним по- літичним управлінням (ДПУ) в Україні. Дана церковна течія ви- никла ще на початку ХХ ст. під час першої революції у Росії 1905 р. В тому ж році, 32 петербурзських свяще- ника, об’єднавшись в «Союз церковного оновлення», по- дали митрополиту Антонію (Вадковському) дві записки, опубліковані пізніше під за- гальною назвою «До церковно- го собору». Вони містили реко- мендації майбутньому Собору, зокрема, заперечення обов’яз- кового чернецтва єпископа- ту. Члени «Союзу церковного оновлення» зазначали, що чер- нечі обітниці, аскеза, усаміт- нення несумісні з діяльністю єпископа, який зобов’язаний знаходитися в епіцентрі цер- ковного життя та поєднувати функції політика, адміністра- тора й дипломата. Члени союзу 32-х вже в той час загравали з можновладними богоборця- ми, відчуваючи в них реаль- ну, небезпечну руйнівну силу майбутньої революції. Вони намагалися виглядати в очах можновладців церковними лі- бералами , борцями за свободу. Пізніше, під час роботи Всеросійського Помісного Собору 1917-1918 рр., саме прихильники обновленства сформували вкрай ліво-ра- дикальне, ліберальне крило, що стояло на чолі противни- ків відродження патріаршо- го устрою в Росії. Власне, ця частина членів Собору, пере- важно церковно-громадські діячі з мирян, професори духовних академій, зокрема Петроградської, були захоплені риторикою Лютневої революції і дивилися на велику справу церковного будівництва як на частину перетворень, що по- чалися в країні, які декому з соборян навіть в серпні 1917 р. бачилися ще в райдужно- му сяйві. Саме тому з цих кіл виходили пропозиції провести на Соборі далекосяжну модер- нізацію церковного устрою та богослужіння. Опозиційні прихильникам патріаршого устрою - «обнов- ленці» - одразу ж стали на бік богоборчої влади. Свою «лі- тургійну діяльність» вони в буквальному смислі слова здій- снювали на крові духовенства та прочан, вірних Патріарху Тихону (Бєлавіну). Ці роз- кольники займалися збиран- ням компроматів, писанням доносів, впровадженням са- мочинних реформ церковного життя. Так, «обновленці» тлу- мачили вчення про Царство Боже, як побудову соціалізму на землі, на своєму псевдо- соборі у Москві проголосили про «широку демократизацію неба», вилучивши зі святців святих «не пролетарського походження». Також досить часто «обновленці» перебу- довували на свій розсуд і сам устрій храму – нищили іко- ностаси, а престол виносили на середину храму. Так, в за- писці Троцького від 30.03.1922 р., майже за півтора місяця до відкритого бунту «обновлен- ців», Політбюро пропонувала- ся стратегія цього заходу, суть якого полягала у тимчасовому союзі з «обновленцями», для того щоби направити всю їх енергію на вилучення ціннос- тей у Православної церкви. Троцький називав обновленців «зміновіхівцями». На корот- костроковому етапі потрібно було почати випуск друковано- го органу, підготувати та скли- кати Собор, одночасно через посередництво Надзвичайного Комітету прибираючи контр- революційне духовенство. За цією запискою надсилалися інструкції губернським ви- конавчим комітетам усіляко активізувати й підтримувати «зміновіхівське» духовенство. Підставою для цієї запис- ки частково слугували доповіді ДПУ з місць про наявність єпи- скопів, не згодних із політикою Патріарха Тихона, але які з причини додержання церков- ної дисципліни, не наважува- лися на порушення субордина- ції. Тому ДПУ рекомендувало арештувати Патриарха й чле- нів Синоду, щоби розв’язати руки потенційним «обновлен- ським» єпископам. Троцький погодився з цим і запропону- вав почати арешти Патриарха й членів Синоду тижня через два, тобто після перших роз- стрільних процесів по справах, зфабрикованних проти духо- венства за виконання патриар- ших розпоряджень. Подальші події розвивали- ся так: Оргбюро ВЦК РКП(б) 30 травня 1922 року всю спра- ву розколу доручило ДПУ, яке відреагувало негайними ре- пресіями проти тихонівського єпископату. На швидкуруч було скли- кано «обновленський собор», точніше, псевдособор 29 квітня 1923 р. в Москві. Самі ж обнов- ленці та ДПУ присвоїли йому галасну назву «ІІ помісного собору». Ось лише деякі епізоди його «діянь»: «собор» ввів гри- горианський календар, скасу- вав церковно-слов’янську мову в богослужінні, дозволив же- нитися єпископату і надав ду- ховенству право на розлучення та другий шлюб, заочно засу- див Патриарха Тихона, звину- вативши його в пролитті крові, позбавив його всіх духовних звань та навіть чернецтва. Антиканонічність цих «діянь» була настільки очевидною, що, в свою чергу, Патриарх Тихон заявив делегації від псевдосо- бору, яка з’явилася до нього, що не визнає ані постанов, ані самого «собору», який не пред- ставляв повноти Церкви. Сам Патриарх в цей час знаходився ще під арештом. Вже у 1922 р. з’явилася з подання органів ДПУ і влас- не «Українська обновленська церква», яку на подив подолян, зокрема єпископа Амвросія, очолив поважний ієрарх - архиєпископ Подільський і Брацлавський Пімен (Пєгов). Ще у 1918 р., будучи обра- ним Головою Всеукраїнського Церковного Собору, він від- стоював канонічний устрій Української Православної Церкви на засадах автономії у відношенні до Московської патриархії. Тоді ж Уряд Директорії заточив його до в’язниці в Проскурові, звідки його звільнили вже більшови- ки, але на певних умовах співп- раці та підготовки майбутньо- го церковного розколу. Саме тому після звільнення він ак- тивно вів роботу щодо розпов- сюдження ідеї «обновленства» і навіть намагався тиснути на клір Подільської єпархії за до- помогою органів ДПУ. Після того, як таким чином було за- пропоновано піти на компро- міс із своєю пастирською сові- стю єпископу Амвросію, він не зважаючи на погрози, публічно засудив його у брудних зв’яз- ках з ДПУ. Це стало причиною серії його арештів у 1923-1924 рр. та заслань. У 1925 р. він знову був призначений керуючим Кам’янець-Подільської єпар- хії, але виїхати туди вже не встиг, тому що після смерті Патриарха Тихона наприкінці 1925 р. в Москві були заареш- товані всі архиєреї, які підтри- мали обрання Патриаршим Місцеблюстителем Петра (Полянського) і допомагали йому в керуванні РПЦ. Серед них був і владика Амвросій. Саме єпархіаль- не управління у Кам’янці- Подільському було вщент знищено «обновленцями», а Подільська духовна семінарія, яка впродовж 122 років сво- го існування виховала велику кількість священнослужителів і богословів, була закрита ще в 1920 році. Навесні 1926 р. влади- ка Амвросій був засуджений на три роки позбавлення волі та відправлений разом із архієпископом Одеським Прокопієм (Тітовим) на Соловки. Коли ж строк перебу- вання на Соловках у 1929 році закінчувався, то без пред’яв- лення нових звинувачень єпи- скопів Амвросія і Прокопія заслали до крайньої Півночі. Тепер своє хрестоношення обидва ієрархи несли пліч-о- пліч по містах, селах і в’язни- цях Півночі. 14 грудня 1931 р. особливою нарадою ОДПУ єпископ Амвросій і архієпис- коп Прокопій були засуджені до заслання у Казахстан на три роки. Але у вересні 1932 р. вла- дику Амвросія відправили до Туркестану. Шлях до нього проходив через пустелю та гірські дороги з небезпечними прірвами. Здоров’я святителя й без того вже було підірвано пе- ребуванням в ув’язненнях. До місця заслання він ледь доїхав. З прибуттям він одразу по- трапив до лікарні, однак стан владики був настільки важким, що, незважаючи на зусилля лікарів, святитель Амвросій через тиждень відійшов до Господа. протоієрей Сергій ПРИЧИШИН, кандидат богословія Історичний процес має циклічний характер. Події, що відбулися раніше, через певні проміжки часу повторюються . Класик суспільствознавства наз- вав це явище законом спіралі. Це цілком логічно , бо людські маси за своїми духовними і моральними чеснотами практично не змінюються. У земному вимірі триває безперервна боротьба добра і зла. 20- 30 роки минулого століття залишили на тілі нашої Церкви шрам «обновленського» розколу. Спливло майже сто років – і на черговій спіралі заметушили- ся нові «обновленці». Застосуймо до цих персонажів археологічний підхід, аби краще зрозуміти сутність атаки на Українську Православну Церкву. «Будь вірним до смерті – і дам тобі вінець життя»(Апок.2:10). У 2000 році святите­ ля АМВРОСІЯ було К А Н О Н І З О В А Н О . Пам’ять його вшанову­ ється Православною Церквою 7(20) грудня.
7. № 3 (205) 2019 р. 7 СТРІТЕННЯ А час сьогодні не простий, багато лжепророків приваблюють віруючих ідеєю автокефалії, з кожним днем все більше людей втя- гуються в цю орбіту полеміки. І як відрізнити світло від темряви, правду від брехні, як не спотикнутися і не стати богосупротивником, як в чистоті зберегти заповіданий нам скарб Православної віри? Ми живемо в тому світі, де навколо нас тисячі хибних маячків, які викривляють наш шлях до Бога, тисячі джерел світла не від Бога, які притягують багатьох яскравістю думок і оптимізмом, але Господь дав нам розум, щоб ми вивчали Святе Письмо, апостольські пра- вила, тлумачення святих отців і тільки через призму священного і святоотцівського Передання гартували свій життєвий вибір. Єдиний критерій Істини - це Христос, а Христос сказав: Я світло світу. Навіть самий пихатий вчений, філософ, політичний діяч сказати таке не може. А Господь смиренно говорить, що тільки Він є світло для світу. Тому, коли людина потрапляє в складну життєву ситуацію, стає перед вибором: Як вчинити? Куди піти? Вона завжди повинна керу- ватися євангельським критерієм, бо тільки в світлі Христової істини вона може побачити правду. І якщо пролити світло на томос авто- кефальної Церкви України, то з першого рядка вже постає питання, чому тисячу років ми називали себе православними, а в офіційній назві Церкви Христової в Україні слова «Православний» немає, а ска- зано: Святійша Церква Христова в Україні. Усі 15 Помісних Церков офіційно визначають себе Правосланими, а українська Церква з томосом чомусь відмовилась від Православія. Чи не означає це створити таку церковну організацію, в яку в майбутньому можна запросити усіх розкольників під купол «святої» церкви? Тому дуже важливо зберегти Православну віру, ту віру, яку проповідували апо- столи, затвердили на Вселенських Соборах святі отці, і засвідчили її кров’ю святі мученики. Сьогодні ніхто не вимагає від нас фізичних страждань, щоб до- вести вірність Спасителю, але спокуси сьогоднішнього дня не менші, ніж тих давніх років перших століть. І сьогодні від християнина по- трібні такіж мужність і мудрість, терпіння і сила, щоб протистояти спокусам нового часу, які стали більш витончені. Сьогодні немає вибору між тим: вірити або не вірити, сьогодні ніхто не вимагає відмовитися від Господа, ніхто не карає нас за те, що ми відвідуємо храми, хрестимо своїх дітей, відкрито проявляємо свою релігійність. І, тим не менше, в цих умовах релігійної свободи є спокуси, які впливають на нашу свідомість і нашу волю, відриваючи нас від Бога. Усі добре знають, що у багатьох процвітаючих багатих країнах, на які нам показують пальцем, як на приклад для наслідування, відбувається масовий відхід людей від віри, і не тому, що їх хтось гонить, і не тому, що бути віруючим небезпечно. Зовсім ні. Стоять відкриті храми, є вищі богословські заклади, багато семінарій і духовних шкіл, але все це стоїть порожнім, народ йде з храмів. І країни, які ще нещодавно називали себе християнськими, сьогодні бояться або не бажають сказати про те, що вони християнські кра- їни. Сьогодні навіть слово Різдво, яке є в цих країнах найвідомішим святом, виганяється з побуту, а в деяких країнах навіть забороняють публічно ставити різдвяні ялинки, тому що вони нагадують про Різдво Христа. І ніхто нікого не примушує силою, але ж з якою силою відриваються людські душі від Бога? Ось ця життєва філософія є ве- ликою спокусою для сучасного світу. Вся ця індустрія спрямована на підтримку хибних життєвих цінностей, що вбивають душу людини. Отже, сучасна людина стоїть перед жорстким вибором: або Христос, воскресіння і життя разом з Ним у блаженній вічності, або мінливий земний комфорт, що закінчується неминучою тілесною смертю і вічними муками душі в кромешній пітьмі через безкінечну віддаленність від Бога. прот. Петро ЗАДВІРНИЙ, кандидат богословія КАМО ГРЯДЕШИ? (Закінчення. Початок на стор. 1) Церква Христова не є замкнутою в собі структурою. Для неї характерна цілковита відкри- тість світові, Вона пропонує свої духовні цінності всім і кожному. Вона у своєму служінні прагне освятити всі сфери людського життя, всі форми його мистецтва, всі види діяльності людини і су- спільства, тому що Вона володіє духовною силою, яка спроможна перемогти сили зла і розрухи. І у цьому прагненні Церква допома- гає як окремій особистості, так і цілому суспільству звільнитися від онтологічних, моральних і со- ціальних негараздів, які зумовлені гріхопадінням. Людині минулих епох ці духовно-моральні цінності ді- ставалися разом з вірою у спад- щину, передавалися з покоління в покоління як невід’ємний еле- мент життя. XX століття прагну- ло переоцінити їх, відкинувши багаті християнські традиції. Але традиції оберігали народ. Людина перебувала в безпеці лише тоді, коли могла послати- ся на традицію. Сьогодні ж панує прямо протилежне відчуття: тра- диція уявляється чимось застарі- лим, винятково вчорашнім, а про- грес – справжнім буттям, через що людина бачить себе існуючою не в традиції, не в минулому, а в про- сторі «прогресу» і майбутнього. Блага Звістка не досягає сучасної людини тому, що вона вважає себе вільною від авторитетів минулого, від традицій, від віри. Воля сучасної людини обер- тається навколо відірваності від Бога як джерела буття. Людина роздвоєна, розтроєна – думає одне, робить друге, говорить третє. Вона подібна до розби- того дзеркала, у кожній части- ні якого відбивається „Я”. Мета Православія, християнської тра- диції – оновити людину, дати їй духовну цілісність та мудрість. Життя в Церкві, до якого закликається кожна людина, є безперестанним служінням Богу і людям. До цього служіння закли- кається весь народ Божий. Багато святих отців, тлумачачи притчу про закваску, стверджують, що Церква і є ця кинута в світ за- кваска нового життя. В чому ж полягає це нове життя? Для тих, хто живуть в Церкві, не важко побачити, що життя це є, перш за все, життя в Божественній любові, єдність істинно віруючих з Богом і між собою. Єдність цього народу Божого забезпечується не націо- нальною, культурною чи мовною спільністю, а вірою у Христа і хрещенням. Святий Іриней Ліонський тлумачить Церкву, як новий рід людей, відновлених в їх первісно- му образі Божому, що живуть за законом любові та істини і дося- гають при дії Святаго Духа обо- ження. А для Тертуліана Церква є суспільством, яке містить в чи- стоті істину, передану апостолами від Бога. Вона хранителька істини, отже, бути поза Церквою - бути поза істиною. За думкою святи- теля Кипріяна Карфагенського, що робить у своїх працях ак- цент на єдності Церкви, Вона є Божественний заклад для мо- рального вдосконалення людей і для цього тільки Вона одна володіє необхідними благодат- ними засобами. Йому належать слова: «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець». Церква - це життєве середовище християни- на, це духовна атмосфера, якою він дихає, тому йому необхідно бути в Церкві, бо вона є Царство Боже, що починається на землі і продовжується у вічності. протоієрей Петро ЗАДВІРНИЙ За Мойсеєвим законом, усі іудеї повинні були своїх первістків, тобто перших си- нів, на сороковий день після народження приносити до Храму для посвячення Богові. При цьому треба було на по- дяку Богу принести жертву. Цей закон було встановлено на згадку виходу ізраїльтян з Єгипту - визволення від раб- ства і спасіння тоді первістків ізраїльських від смерті. На виконання цього за- кону Матір Божа з Йосифом принесли Немовля Іісуса до Єрусалимського Храму, а для жертви - двох пташенят голубиних. У цей час в Єрусалимі жив старець, на ім’я Симеон.Він був людиною праведною, благо- честивою і чекав на пришестя Спасителя. Йому було проре- чено Духом Святим, що він не помре доти, поки не побачить Христа Господня. Симеон дов- го очікував здійснення обі- цянки Божої. За переданням, він жив близько 300 років. І ось цього дня, за навіюванням Духа Святого, він прийшов до Храму. І коли Марія з Іосифом принесли Немовля Іісуса, Симеон зустрів Дитину (стрі- тення означає зустріч), узяв Малого на руки і, прославля- ючи Бога, сказав: “ Ныне отпу- щаеши раба Твоего, Владыко, по глаголу Твоему, с миром; яко видеста очи мои спасе- ние Твое, еже Еси утотовал В особі праведного Симеона весь Ветхій Заповіт, усе неспокуте людство, мирно відходить у вічність, поступаючись місцем християнству. Сам Симеон радісно приймає від Господа дозвіл померти; усі бояться смерті, а Симеон радіє, бо він правильно розгадав таємницю життя: стиглий плід сам падає з дерева. Життя на землі і є періодом визрівання для життя на небі, а смерть відчиняє нам вічність. Причина нашої малодушності полягає в тому, що ми втратили смисл існування, розучилися жити небом у гонитві за зем­ ним благополуччям, добробутом, щастям. (Закінчення. Початок на стор. 1) ПІД ОМОФОРОМ ЦЕРКВИ пред лицем всех людей - свет во откровение языков, и славу людей Твоих Израиля”. Цими словами Симеон радісно говорить: “Тепер Ти, Владико, відпускаєш мене, Твого раба, з цього життя в інше, згідно з Твоєю обіцян- кою, мирно, спокійно, тому що мої очі побачили те спасіння, яке Ти приготував для всіх людей”. Іосиф і Матір Божа ди- вувалися словам Симеона. Симеон благословив їх і, звер- нувшись до Божої Матері, прорік Їй про Немовля: “Через Нього сперечатимуться в народі; одні спасуться, інші загинуть. А Тобі Самій зброя пройде душу”. Це означало, що Вона Сама зазнає великого горя за Сина Свого, коли Він буде страждати. ЗУСТРІЧ ЛЮДИНИ ЗІ СПАСИТЕЛЕМ
8. 8 № 3 (205) 2019 р. ПАСТИРСТВО АДРЕСА РЕДАКЦІЇ 29013, м. Хмельницький, вул. Володимирська, 113, Хмельницьке єпархіальне управління УПЦ Тел.: (0382) 650332 Просимо не використовувати газету в господарських цілях Друк ПП Мельник А. А. м. Хмельницький, вул. Чорновола, 37; тел.: 746949 газета зареєстрована Хмельницьким обласним управлінням по пресі від 23.05.1994 р. Головний редактор: Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній Редакційна рада: протоієрей Михайло Варахоба, протоієрей Петро Задвірний, журналіст Олександр Матросов Протоієрей Михайло КОЗОВИЙ: «Необхідно катехизувати Д О Р О С Л И Х » Цим нарисом про благочинного міста Хмельницького, який служить у храмі Різдва Пресвятої Богорордиці, отця Михайла Козового редакція розпочинає цикл публікацій, об’єдна­ них темою «Персоналії».Ці публікації знайоми­ тимуть читачів нашої газети з життям і пас­ тирським служінням духовенства Хмельницької і Старокостянтинівської єпархії. Редакційний колектив «Благовісту Хмельниччини» вважає важливою таку форму спілкування, пам’ятаю­ чи заклик апостола Павла в посланні до Євреїв: «Поминайте наставників ваших, які пропо­ відували вам Слово Боже...наслідуйте віру їх»(Євр.13,7). « П р е д с т о я т е л ь » Єпифаній заявив, що по- минає під час відправи Патриарха Московського і всієї Русі Кирила, позаяк це продиктовано томосом і Матір’ю–Церквою. Про це він розповів в інтерв’ю на Youtube-каналі Соні Кошкіної. «Багато запитують мене: «Чому ви у диптиху по- минаєте патриарха Кирила? Ви ж не поминали його після обрання предстоятелем до отримання томосу». Так, я його не поминав, тому що до томосу у мене не було ніяких юридичних розпоряджень, що я маю згадувати в дип- тиху патриарха Кирила, і тому я цього не робив», - пояснив глава ПЦУ-СЦУ. Він також сказав: «Ви уявляете собі, якби я на дру- гий день, правлячи в Києві в день Різдва Христового, 7 січня, порушив норму то- мосу? Я цього не зробив, хоча було багато прохань до мене, щоб я не згадував у диптиху Патриарха Кирила». « М и т р о п о л и т » Єпифаній додав, що поми- нає Предстоятеля РПЦ, однак «не молиться» за нього: «Ми не молимося за Патриарха Кирила. Ми му- симо його поминати як одно- го з предстоятелів Помісної Православної Церкви. Це ро- бить Патриарх Варфоломій і для нас Мати-Церква – зразок». За повідомленням Спілки православних журналістів, на «інтронізацію» Єпифания Думенка, яка відбулася в Софійському соборі, не при- їхав жоден ієрарх Помісних Православних Церков, окрім Костянтинопільских. Були присутні римо-католики, глава УГКЦ, протестанти. За матеріалами Спілки православних журналістів ГЛАВА ПЦУ-СЦУ ПОМИНАЄ ПАТРИАРХА МОСКОВСЬКОГО К И Р И Л А Глава ПЦУ поминає Предстоятеля Руської Православної Церкви, хоча його «просили не робити цього» .Зокрема, це відбулося в ході його «інтронізації», в присутності Президента України і чиновників. Михайло Іванович Козо– вий народився 1949 року на Львівщині в сім’ї колгоспників. Після закінчення школи на- вчався в технічному училищі. Там він отримав робочу профе- сію механіка електротранспор- ту. Трудовий шлях розпочав у Львівському трамвайному депо. Невдовзі цивільні рей- ки привели юнака на дійсну строкову службу до війська. Тоді він і опинився вперше на Хмельниччині, у Шепетівській «учебці». Самостійне жит- тя майбутнього священника складалося майже за Біблією: спочатку- праця “у поті чола свого їстимеш хліб свій”- (Бут. гл.3,19), потім - державне тягло, армія “віддавайте кеса- рю кесареве” - (Мк. 12,17). Після “учебки” тягнув солдатську лямку в Новоград- Волинському та Мукачевому. Виконавши священний вій- ськовий обов’язок, змужнілий галичанин повернувся на малу батьківщину. Влаштувався слюсарем на Львівський ав- тобусний завод, знаменитий на весь колишній Радяньский Союз ЛАЗ. На жаль, це великє підприємство сьогодні фак- тично знищене. Проте й досі котяться розбитими україн- ськими дорогами латані-пере- латані ЛАЗи, дітища й супут- ники його юності. Відслюсарювавши на ав- тобусному п’ять років, уже, можна сказати, кадровий про- летарій змінив місце роботи і спеціальність. Привабив Михайла Івановича інший промисловий гігант Львова, а саме - філіал теж знаного в усіх куточках великої країни об’єднання”Єлектрон”. Блакитні екрани одно- йменних телевізорів, налаш- товані вправними руками ре- гулювальника радіоапаратури Михайла Козового, світилися в помешканнях співвітчизни- ків від Карпат до Камчатки, від заполярного Мурманська до сонячної Одеси. Заводський хліб давав Михайлові Івановичу можли- вість утримувати чималеньку сім’ю. Після армії він зустрів своє кохання. У подружжя народилося троє дітей. І все таки повної гармонії душа не відчувала. Душа чула голос Божий, приваблював Храм, благодатні богослужіння. Михайло Іванович з дитин- ства співав у церковному хорі. Повернувшись з армії, поно- вив послушання на кліросі. Ще юнацька думка про пас- тирство, наче гірчичне зерно з євангельської притчі, зростала, міцніла. Приходський свяще- ник помітив духовну налаш- тованість храмового певчого і запропонував знову змінити професію. Тепер - на псало- мщика. Залишалося зробити наступний крок - пробитися крізь перепони атеїстичної влади до семінарії. Людині не зі священ- ницької сім’ї відмовитися від світського шляху і, як апо- стол Петро, піти пасти вівці Христові, було вельми не- легко.Взяти хоча б ту обста- вину, що на весь СРСР тоді існувало лише три семінарії - Московська (в Загорську), Ленінградська і Одеська. Однак Промисл Божий допо- магає долати будь-які перепо- ни. Боголюбивий, цілеспря- мований галичанин з другої спроби підкорив Загорськ у 1986 році. Щоб не залишити дружину з трьома дітьми на голодному пайку, Михайло Іванович, 37- річний зрілий чоловік, вступив на заочне від- ділення.Через два роки справ- дилася його мрія: владика Агафангел, тоді архиєпископ Вінницький і Хмельницький, висвятив загорського сту- дента на священика, передав- ши йому благодать священ- ства в чині рукопокладання. Високопреосвященнійшому Агафангелу співслужив у сані архимандрита нинішній керуючий Хмельницькою і Старокостянтинівською єпар- хією митрополит Антоній. З 1988 року протоіє- рей Михайло служить у Хмельницькому храмі Різдва Пресвятої Богородиці - Тридцять років тому, - каже батюшка, - люди пережи- вали невимовну радість, вели- чезне духовне піднесення, бо влада припинила утискувати Церкву. Різдвобогородичний храм перебував у край занедба- ному стані. Свого часу атеїсти влаштували тут планетарій, але й його закинули . І ось наші віряни, пере- важно літні люди, бабусі у фартушках, зі справжнім мо- лодечім ентузіазмом узялися відроджувати святиню. Було вивезено сорок самоскидів сміття! Усього-навсього за тиждень ми прибрали свій молитовний дім, побілили стіни. І ось диво : на свіжому вапні проявилися старі ікони! Тепер сюди міг увійти Бог, а услід за Ним і земний народ Божий. Пам’ятаю, одного дня я похрестив шістьдесять дітей. З плином часу духов- ний ентузіазм послабшав. Поступово верх взяли спожи- вацькі настрої. Паства помо- лодшала. Кількість прихожан помітно збільшилася. Щонеділі в різдвобогородичному храмі причащається разом з дорос- лими понад п’ятдесят малю- ків. Неофіти прийшли до Бога з вимогами: дай мені, зроби мені, вилікуй мене. Одначе виконанням євангельських заповідей себе не обтяжують. Інтелігенція намагається нав’я- зати Церкві власні ідеологіч- ні концепції , уподобання, не зважаючи на догмати і канони Православ’я. А має бути на- впаки. Церква створена Богом для духовного виправлення людини, щоб людина керува- лася на земному шляху Словом Божим. Христос закликає в Євангелії кожного з нас : «Дай Мені своє серце». - Переконаний, сьогод- ні конче потрібно приділити найсерйознішу увагу катехіза- ції дорослих, - ділиться наболі- лим хмельницький благочин- ний. – Ніде правди діти, наше духовенство дещо прогавило цю роботу. Нинішня, якщо так мож- на висловитись, креативна па- ства дивиться на Церкву, як на ілюзіон, де помахом чарівної палички, особливої молитовки розв’язуються проблеми, задо- вільняються забаганки. Чи не тому Господь і попустив суво- ре випробування Українській Православній Церкві, щоб виправити цей вивих, зцілити гріх мшелоїмства?... Олександр Матросов Треба бути в ОТЦЯ! Усім відомий великий композитор Моцарт. Ім’я його стя- жало безсмертя. Одного разу один німець, теж музикант, забажав побачити Моцарта і відправився в Італію. Прибув він в Мілан і раптом дізнається сумну новину - Моцарт помер. Музикант дуже зажурився, але його заспокоювали: - Помер батько, проте живий син. - А він схожий на Моцарта? - Вилитий батько! - Ну добре, подивлюся на сина. Йому сказали, де його можна побачити: син Моцарта слу- жив у банку. Музикант прийшов до нього.Той сидів за прилавком. - Ви син славетного Моцарта? - запитав німець. - Я, а що вам треба? - Нічого, я прийшов тільки подивитися на вас. - Чого ж на мене дивитись? - Ви так само любите музику, як ваш батько? Мабуть, уже написали який-небудь безсмертний твір? - продовжував музикант. - Ніякого, запевняю вас. Ось єдина музика, яку я кохаю, - і Моцарт-син погримав червінцями, - будь-яку іншу музику я тер- піти не можу. Розчарований німець повернувся до Німеччини і розповів товаришам про свої відвідини Моцарта. Всі задумалися, а один із слухачів промовив: «Так, не в отця». Справді, син був не в отця. Сумна історія! Ми, мабуть, схильні засудити Моцарта-сина, але подиві- мось краще на себе. Усі ми діти Отця Небесного і повинні були б бути схожими на Нього. Що ж виходить насправді? І про нас можна сказати: «Не в Отця!». А між тим, щоб досягнути Царства Небесного, неодмінно потрібно бути в Отця. Преподобний Варсонофій Оптинський